Олексій Резніков: «Власна армія — це привілей, який не всі навчилися цінувати»

4 листопада 2021 року Верховна Рада України призначила Міністром оборони України Олексія Резнікова, який до цього півтора року працював на посаді віцепрем’єр-міністра – міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України. «За» нового очільника оборонного відомства проголосували 273 народні обранці, жоден не висловився проти.

На брифінгу для ЗМІ в кулуарах парламенту новопризначений міністр повідомив журналістам, що візьме паузу на один місяць у спілкуванні з пресою щодо питань Міноборони та Збройних Сил України. 

Олексій Резніков тоді відзначив, що вже має бачення першочергових кроків і завдань на середньострокову перспективу. Але хоче глибше зануритись у проблематику й перевірити ідеї «зсередини».

За місяць після призначення, напередодні свята — 30-річчя Збройних Сил України — Міністр оборони дав перше інтерв’ю журналістам ІА АрміяInform. 

Бесіда відбулася після того, як очільник оборонного відомства разом з Головнокомандувачем ЗСУ генерал-лейтенантом Валерієм Залужним та членами уряду — Олегом Немчіновим та Вадимом Гутцайтом — привітали наших воїнів у районі Верхньоторецького, Авдіївської промзони та населеного пункту Піски.

«Бачили очі наших воїнів, захисників і захисниць. У них повне переконання у своїй правоті й перемозі. Жодного шансу у ворога тут немає, хто б що собі там не думав. Сьогодні завдяки Збройним Силам України ми маємо мирне небо й мирне життя. Давайте їм за це подякуємо і привітаємо», — сказав Олексій Резніков.

Послужний список говорить сам за себе, а експерти й політики, у тому числі опоненти, визнають: Резніков — професіонал. 

Але сам новий міністр підкреслює: він — «цивільний». У юності протягом двох років служив у Парашутно-десантній службі ВПС СРСР, має в активі 163 стрибки і звання сержанта запасу. З проблематикою оборони добре знайомий, адже є членом РНБО. Проте прагне уникати скороспілих обіцянок, поки не розбереться у деталях…

Ваше призначення в Міноборони стало неочікуваним для багатьох в Україні. Але найбільш бурхлива реакція була в Росії та у підконтрольних Москві окупаційних адміністраціях в ОРДЛО. Вони почали висловлювати «стурбованість», що призначення «галицького адвоката» очільником оборонного відомства начебто спричинить ескалацію. 

Тут все просто. За два роки участі у переговорах з державою-окупантом — Російською Федерацією — та підконтрольними їй формуваннями виникло стійке коло моїх «фанатів», які постійно вимагали моєї відставки, називали «галицьким нацистом» та «русофобом» і в інший спосіб демонстрували високу оцінку моєї роботи (усміхається). 

Я це пояснюю тим, що російська сторона, очевидно, мала певні очікування щодо результатів цих консультацій. А коли побачила, що українські делегації на різних рівнях і у різних форматах ефективно захищають інтереси нашої країни й не дають просувати московський порядок денний, почала нервувати. 

Мені, скажімо, постійно закидали народження у Львові як ознаку якоїсь особливої кровожерливості чи чогось такого. Такі в них стереотипи. Цікаво, що головний переговірник від Кремля — заступник голови адміністрації президента Росії Дмитро Козак — уродженець Кіровоградщини. Можна сказати, наш земляк. І ми йому періодично про це нагадуємо.

Загалом, було дуже смішно все це чути. Я народився, здобув освіту, зробив перші кроки в бізнесі у Львові. Туди свого часу приїхали навчатися мої батьки, там одружилися. Понад 25 років я працюю переважно у Києві. 

Мій тато народився у Полтаві, його мама — моя бабуся — з Луганська, де похований мій прадід. А сама бабуся похована разом з дідусем в Івано-Франківську. Бабуся по мамі народилася у Києві на Подолі, прадідусь був робітником заводу «Арсенал». А дідусь по мамі — з Дніпра. Поховано дідуся з бабусею по мамі у Херсоні, де я, до речі, провів усе дитинство. Отакий всеукраїнський коктейль, який дозволяє краще відчувати країну.

Голова фракції «Слуга народу» Давид Арахамія сказав, що Ви не одразу погодилися змінити Мінреінтеграції на Міноборони. З чим це було пов’язано і як проходив діалог з цього приводу?

Коли Президент України Володимир Зеленський запропонував мені подумати над переходом у Міністерство оборони, я це сприйняв як велику честь. Служити своїй країні на такій посаді під час війни — це дійсно честь і прояв довіри. 

Водночас я прекрасно розумію відповідальність. Це серйозний професійний виклик. Мені був потрібен деякий час, щоб зрозуміти очікування Президента від мене як міністра та завдання, які ставить Верховний Головнокомандувач. А також сформувати попереднє бачення, як ці завдання виконувати. Бо довіру треба виправдовувати або чесно сказати, що впевненості немає. 

Тобто це не було емоційне рішення — воно зважене. Тому воно не відбулося миттєво.

Перший місяць позаду. Які відчуття? Чи відбулася «акліматизація»? 

Я б сказав так: відчуття, як у людини, що увійшла в ту саму річку, але з іншого берега. 

На попередній посаді моїм завданням було захищати інтереси України та боротися за відновлення суверенітету й територіальної цілісності через переговори та інструменти «м’якої сили». Це були проєкти розвитку, комунікація, реінтеграція молоді тощо. 

У Міноборони завдання те саме, просто інший інструментарій. Хоча тут є важливий нюанс, про який я вже публічно говорив.

Наш базовий сценарій — політико-дипломатичне врегулювання. З досвіду переговорника я знаю, що найкращий дипломатичний аргумент — це сильна армія. Зміцнення армії й усього сектору оборони — це посилення нашої переговорної позиції як країни. Тобто абсолютно зрозуміла для мене логіка. 

Також важливо, що завдяки двом рокам переговорів я прекрасно знаю, з ким ми маємо справу, хто наш ворог і як він себе може поводити. Росіяни кому завгодно можуть говорити, що «іхтамнєт», але не мені.

Крім цього, на попередній посаді я постійно спілкувався і з військовими, і з нашими розвідниками. З заступником міністра оборони Олександром Поліщуком ми разом працювали в українській делегації в ТКГ, де він представляє Україну у робочій групі з безпекових питань. Тобто завдання знайомі. Хоча, безумовно, є безліч нюансів, у яких треба розібратись.

Ви сказали про росіян. Згадався цікавий епізод. Навесні, коли була попередня ескалація, Ви приїхали до Миколаєва і сказали людям, що повномасштабного вторгнення не буде, «ідіть копайте городи і святкуйте Великдень». Хоча в той момент у тимчасово окупованому Криму розгорталися масштабні навчання. І тільки згодом Росія почала відведення військ. На чому ґрунтувався прогноз? Чи просто намагались заспокоїти людей?

Річ у тому, що російська сторона часто застосовує тиск і блефує, намагаючись підвищити ставки, щоб досягти якоїсь мети. Але росіяни надзвичайно прагматичні, хоч і намагаються здаватися такими… непередбачуваними. Вони дуже добре оцінюють ризики. 

Їхньою метою було привернути увагу США і змусити до розмови, не наражаючись на нові санкції. Вони отримали бажане. Залякування було способом досягти мети. 

До речі — надзвичайно важливо, що українське суспільство не піддалося паніці. Якби у Кремлі побачили, що нас «хитає», могли б і спробувати вдертися. А демонстративна ескалація — це якраз свідчення того, що на переговорах у нинішньому форматі, коли Росія намагається грати роль «посередника» між Україною і своїми маріонетками, у Кремля нічого не виходить. Тому він починає трясти зброєю.

Нинішня історія з ескалацією така сама?

Вона подібна, але ніхто точно не знає, що в голові у російських керманичів. Росія намагається створити для себе спектр можливостей і сприятливий ґрунт, у тому числі — для військового сценарію. 

Найкоротший шлях для цього — хаос в Україні, внутрішня дестабілізація, паніка, зневіра. Звідси інформаційні вкиди, звідси спроби використати рух противників вакцинації проти COVID-19 та інше. 

Розумієте? У себе російська влада примусово вакцинує не тільки військових і держслужбовців, а й духовенство. А нам в Україну закидають, що вакцина — це зло, «чипування» і т. д, і т. п. Дуже наочний приклад гібридної війни.

Росіяни уважно стежать за всім. Якщо українське суспільство не втрачає голови, якщо іноземні партнери доповнюють заяви конкретними діями, то ймовірність ескалації знижується. 

Буквально вчора впливові американські та європейські ЗМІ знову поширили інформацію про можливе російське широкомасштабне вторгнення. З напрямками ударів, зазначенням кількості військ і твердженням, що план максимум у РФ — захопити дві третини України…

План-максимум Кремля — зробити так, щоб України взагалі не було. Це не секрет. Західні журналісти роблять свою роботу — ми повинні робити свою. 

Під час візиту до Вашингтона я зустрічався з журналістом «Washington Post». Це видання одним з перших почало бити на сполох місяць тому. Я подякував йому, адже він привертає увагу американської і європейської аудиторії до російської агресії. У нас війна триває вже вісім років і для нас це не новина. А звичайні люди в Америці чи Європі можуть не знати, що до чого. Або перебувати під впливом російської пропаганди чи лобістів Москви. 

Єдине, на чому я наголошую під час зустрічей з іноземними партнерами — якщо ви визнаєте аномальну загрозу та прогнозуєте повномасштабне вторгнення, то якою буде наша спільна відповідь? Це ж логічно.

Треба запобігти можливій ескалації, оскільки вона стане катастрофою і для самої Росії, і для Європи. 

За перший місяць на посаді Ви провели багато міжнародних зустрічей. Про що говорили?

Я здійснив робочі візити до США та Ізраїлю. Зустрічався з моїми колегами — міністрами оборони та іншими високопосадовцями, які відповідають за безпековий сектор. 

Була особиста зустріч з міністром оборони Великої Британії і комбінований діалог з канадськими колегами: у присутності очільника канадського Генерального штабу, який завітав до України, ми поговорили телефоном з міністеркою оборони Канади. 

Відбулися зустрічі з очільниками дипломатичних представництв ЄС, США, Франції, Туреччини в Україні. Цього тижня заплановано ще три зустрічі з європейськими міністрами-колегами. Тобто діалог дуже інтенсивний. 

Ми говоримо і про стратегічні речі, і про швидкі, конкретні, наочні кроки, які демонструють, що Україна не сама. 

З Британією підписано угоду про кредит на 1,7 млрд фунтів, які будуть спрямовані на розвиток спроможностей ВМСУ. Це і будівництво двох морських баз — у Бердянську й Очакові, це і нові ракетні катери. Також працюємо над важливим компонентом щодо ракетної зброї. 

Зараз переходимо до наповнення змістом Рамкової угоди із США. Є динаміка по різних напрямках. Зокрема, минулого тижня фахівці з питань оцінки системи ППО США працювали в Повітряних Силах ЗСУ. Ідея такої місії була сформульована моїми колегами кілька місяців тому, але під час загаданого візиту вдалося пришвидшити її відправку. 

Крім цього, я спілкувався зі стратегічними радниками високого рівня (DRAB), окреслили першочергові кроки. Будемо активно рухатись у плані впровадження принципів і стандартів НАТО.

Стосовно НАТО — що перебуватиме у фокусі?

Маємо робити ставку на інтеграцію де-факто, беручи усе найкраще. Через розширення спільних проєктів, через конкретні дії. 

Протягом цього року я у статусі віцепрем’єра кілька разів спілкувався з керівництвом НАТО. У мене є чітке розуміння, що вступ України до НАТО — це політичне рішення на основі консенсусу 30 країн. І колись це рішення буде ухвалене. Мій колега Дмитро Кулеба нещодавно сказав, що 3 країни наразі не готові. Але поки рішення формується, не слід чекати. 

Ось є така чудова країна — Швеція. Вона не член НАТО, так вирішило шведське суспільство. Але якщо думка шведів зміниться, і прем’єр-міністр зателефонує до Брюсселю з проханням взяти Швецію до Альянсу, що станеться?

Найімовірніше, їх дуже швидко приймуть.

Абсолютно. Навіть якщо там будуть якісь формальні невідповідності якимось стандартам. Просто НАТО — це не тільки військовий блок. У Річній національній програмі значну частину присвячено економіці, правосуддю, демократії. 

У деяких європейських столицях досі дивляться на стосунки з Україною через призму Москви. Нам потрібно досягти такого рівня взаємосумісності у різних сферах, щоб у них самих виникало питання — чому Україна досі не в НАТО? Адже наші партнери знають, що ми не тільки готові вчитися, але й можемо багато чому навчити. Наша армія має унікальний досвід. У сфері інформаційного протиборства, кібероборони ми теж багато чого знаємо і вміємо.

Щоб рух у цьому напрямку пришвидшити, треба змінити підхід. Треба усвідомити, що натівські стандарти — це не питання міжнародної співпраці, це питання нашого внутрішнього самовдосконалення та розвитку. Нам самим це потрібно і вигідно.

Але для цього потрібен консенсус всередині України. Як його досягти?

Відповідатиму тільки за свою сферу. Під час вступу на посаду я підкреслив, що вважаю пріоритетом забезпечення синергії між ключовими структурами сектору оборони — Міністерством, Генштабом, профільним комітетом парламенту, РНБО, Мінстратегпромом. І роблю все, щоб це втілити.

Для мене взагалі незрозуміло, як може існувати, скажімо так, конкуренція між Міноборони і Генштабом? Ці структуру мають працювати як єдине ціле. 

Дуже радий, що Головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний поділяє цей підхід. Разом з генералом Залужним протягом цього місяця ми кілька разів їздили в зону ООС, також проїхали весь південь, брали участь у багатьох заходах. 

Ми спільно працювали у парламенті щодо плану оборонних закупівель. За два дні узгодили документ на 300 сторінок, який з різних причин «висів» кілька місяців. 

Хочу підкреслити, що і парламентський комітет виступає як партнер, іде назустріч. Я вдячний голові комітету Олександру Завітневичу та народним депутатам. 

Так само ми вибудовуємо тісні стосунки з Мінстратегпромом. Це наші партнери, без яких просто неможливо реалізувати план оборонних закупівель, славнозвісний ДОЗ. Закон визначив, що Міноборони замовляє зброю чи техніку, а Мінстратегпром планує виробництво. 

Як приклад. Щоб забезпечити армію зброєю у наступному році, з 1 січня повинен запрацювати реєстр виробників. Це — кафедра Мінстратегпрому. Я говорив з моїм колегою-міністром Павлом Рябікіним, його команда вже активно працює над цим завданням. А ми робимо свою частину. 

Так само тісно ми працюємо з Офісом Президента. Наприклад, ми дуже швидко підготували проєкт рішення щодо допуску підрозділів іноземних країн на територію України. Він уже в парламенті. Минулого разу його ухвалили лише наприкінці січня. 

Іншого шляху — просто немає. Тільки спільно. 

— За місяць на посаді, чи не змінилися пріоритети, які були виголошені у Верховній Раді під час призначення? Якими були перші кроки?

— Найперше завдання було — забезпечити ефективне використання бюджетних коштів. Був ризик, що на кінець року ми вийдемо з боргами з грошового забезпечення військовослужбовців у понад 2 млрд грн. Зараз це питання розв’язано, наприкінці листопада відбулися платежі. Це якраз приклад злагодженої роботи Міноборони, Мінфіну й профільного Комітету Верховної Ради України. У грудні все так само має бути ритмічно.

Складність призначення на посаду наприкінці календарного року в тому, що майже неможливо вплинути на бюджет наступного року. Він вже спланований, такі процедури.

Але нам вдалося перед затвердженням державного бюджету на 2022 рік домовитись про збільшення фінансування на 2,5 млрд. Це дозволить гарантувати стабільну оплату грошового забезпечення, «бойових», соціальних виплат нашим воїнам та почати поступове збільшення. Хочу подякувати за це Мінфіну.

Саме тому одне з найголовніших завдань на рік — розпочати структурні зміни оборонного бюджету, щоб уже у 2023 році їх було закріплено в законі. Йдеться про збільшення частки видатків розвитку при збереженні курсу на підвищення соціальних стандартів.

— Чи є вже бачення, якими мають стати ці зміни?

— Цього року держава виділила Міноборони понад 133 млрд грн. І ще право на 15 млрд грн державних гарантій. Це — найбільший бюджет за 30 років. Найбільший! Але він все одно не вирішує головних завдань.

Йдеться про хронічну проблему: понад 70 % бюджету — це видатки утримання, «проїдання». Переозброєння, бойова підготовка й розвиток фінансуються лише на 15-20 % від потреби.

Умовно, зараз ми отримали на озброєння 28 млрд грн, разом з держгарантіями — нехай буде 40 млрд. Але, якщо скласти видатки на озброєння з уже затверджених, узгоджених та перспективних програм, то потрібно 230-250 млрд грн. Щороку!

Нам необхідно створити сучасну систему ППО і ПРО. Нам потрібен потужний флот і берегова оборона. Нам потрібна бойова авіація. Ракетна програма потребуватиме значних ресурсів, її необхідно фінансувати. Бо це — стратегічні переваги для країни.

Не можна відставати від світу. А це означає інвестиції у передові розробки, безпілотні технології, АСУ, робототехніку. А це зовсім інші вимоги до кадрів, їхньої освіти й забезпечення.

А зараз у нас понад 40 тис. — в черзі на квартири, і дві третини людей не йдуть на другий контракт. Плюс сотні недобудов, у тому числі — арсенали, які «підвішені» у судах. Десятки напрямів з різними «пожежами». Це той спадок, який йде корінням ще в радянські часи і з яким треба працювати.

Якщо взяти соціальні питання — необхідно суттєво підвищувати грошове забезпечення. Для розуміння. Якщо підняти на 30 % — потрібно 18 млрд грн на рік. На жаль, нині таких коштів немає. І моє завдання — шукати ці ресурси.

— Цифри, які Ви назвали, означають, що видатки на оборону треба збільшити мінімум утричі. Це точно не станеться одномоментно. Чи є у Вас бачення, як наблизитись до цих показників?

— Тут є кілька складових.

По-перше, для початку треба вийти на «чисте» фінансування бюджету оборони — маю на увазі фінансування Міноборони, ЗСУ, ГУР і ДССТ — у розмірі 3 % ВВП, як це передбачено в законі. Без включення до цього показника державних гарантій, оскільки де-факто це кредитування майбутніх періодів. Треба просто виконати закон. Це завдання-мінімум на 2023 рік. Скажімо, щоб це зробити у 2022 році згідно з оприлюдненими показниками ВВП, нам не вистачає близько 23 млрд грн.

Але щоб обґрунтовано претендувати на збільшення фінансування, ми повинні показати суспільству й парламенту, що максимально ефективно використовуємо наявне.

Я вже звернувся до Державної аудиторської служби з проханням провести комплексну перевірку. Крім іншого, це один зі способів знайти внутрішні резерви. Найближчим часом також почнеться енергоаудит об’єктів оборони й буде запущена ціла низка процесів, про які скажу далі, з метою вдосконалення управління ресурсами, майном оборонного відомства.

Тоді ми вийдемо і скажемо: всередині зроблено все можливе, справді потрібна зовнішня підтримка.

По-друге, ми маємо переглянути підходи до формування нашої стратегії і тактики, чіткіше розставляти пріоритети. Все й одразу зробити не вийде, держава повинна закрити критичні потреби та стратегічні речі, які може зробити тільки вона. Паралельно нарощувати спроможності ЗСУ за рахунок усіх можливих джерел — державно-приватного партнерства, міжнародної допомоги тощо.

Умовно, у нас є вибір: 1000 погано озброєних і недостатньо навчених піхотинців чи 100 забезпечених усім необхідним спецпризначенців. Слід пам’ятати, що йдеться не тільки про озброєння, техніку, навчання, вимоги до яких у спецпризначення вищі. Мова йде й про тисячі зарплат, тисячі квартир тощо. Військові повинні розставити пріоритети згідно з тими завданнями, які вони бачать. І з урахуванням реальних можливостей.

По-третє, зрозуміло, що отримати 250 млрд на озброєння можна лише тоді, коли економіка вийде на інший рівень. Але це пов’язані речі. Інвестиції в сектор оборони — це розвиток багатьох галузей з високою доданою вартістю, це експорт. Плюс потужна армія додає впевненості зовнішнім інвесторам, покращує рейтинги країни.

Треба розкрутити цю спіраль розвитку. Щоб ми сприймали фінансування оборони не як безповоротні видатки, а справді як інвестиції.

Ви питали про пріоритети — вони за місяць тільки ствердилися. Якщо узагальнювати — то їх два.

Перший — перетворити Міноборони на одну з найкращих корпорацій в Україні з погляду якості управління, а Збройні Сили — на одного з найкращих роботодавців.

Другий — перейти від тактичних рішень і «затикання дірок» до розвитку стратегічних спроможностей ЗСУ.

— Які кроки необхідні для цього?

— Міністерство має перетворитися на ефективний цивільний орган виконавчої влади, який формує політики, здійснює військово-політичне й адміністративне управління Збройними Силами, організовує забезпечення їх усім необхідним. А також здійснює цивільний демократичний контроль.

У моделі, яку ми створюємо в Україні у процесі євроатлантичної інтеграції, ефективна робота можлива, якщо поєднуються цивільні та військові компетенції. Немає жодного сенсу в паралельному існуванні двох управлінських структур, які складаються з військових, умовно, з генералів. Ці структури будуть приречені на дублювання функцій і постійне з’ясування, хто з генералів головніший.

Тому в Міноборони вже розпочалася поступова «демілітаризація» посад. Військові посади збережуться лише там, де вони дійсно необхідні, де потрібні військові компетенції. Системне рішення — ухвалення закону, який завершить розподіл повноважень і встановить чітку вертикаль управління. Проєкт уже готовий і невдовзі буде запропонований на розгляд парламенту.

Наступний крок — затвердження нової структури Міністерства, яка містить три ключові компоненти. Перший — це чіткий розподіл підрозділів на ті, що виробляють політики, і ті, що імплементують.

Другий — це виокремлення функцій, які надзвичайно важливі для функціонування сектору оборони, але зараз розпорошені. Зокрема, буде виділено в окрему функцію управління людським потенціалом. Це не просто облік кадрів, а управління людським ресурсом у системі, де служить і працює понад 250 тис. осіб.

Скажімо, ми вже зараз бачимо, що за кілька років нас очікує демографічна яма. Серед іншого — це вплив на мобілізаційний потенціал. Потрібні різні сценарії реагування. Хтось має цим займатися системно.

Третій — це впровадження управлінських практик, перевірених міжнародним досвідом. На старті йдеться про створення 5 міжструктурних комітетів, які дозволять на горизонтальному рівні залучати фахівців, потрібних для вирішення тих чи інших завдань.

Наступний «шар» змін — цифрова трансформація. Діяльність Міноборони має бути переведена на систему ERP (Enterprise Resource Planning). Це комплексне управління ресурсами (майновими, фінансовими, людськими тощо), а також бізнес-процесами.

З одного боку — це якісний облік і планування, з іншого — зменшення кількості паперів, які треба заповнювати, і вивільнення часу умовного командира роти від процесів, які можуть виконуватися автоматично. Щоб командир займався людьми, бойовою підготовкою.

— Як швидко це планується реалізувати?

— Я поставив завдання протягом року створити програмний контур, який надалі буде наповнений галузевими інструментами — для управління персоналом, землями, житлом тощо. Маємо з часом побачити все, що у нас є в «господарстві», і як ми цим користуємось.

Цифрова трансформація торкнеться і бойового компонента. У ЗСУ будуть якнайшвидше впроваджуватися автоматизовані системи управління як стратегічного, так і тактичного рівня. Тут у нас повна єдність поглядів з Головнокомандувачем. Міністерство буде підтримувати у тій частині, що залежить від нас.

— Цього року лунало багато питань щодо виконання Державного оборонного замовлення.

— Ситуація така. По-перше, запрацював новий закон про оборонні закупівлі, який треба імплементувати на рівні підзаконних актів. Має бути створена спеціальна закупівельна агенція, реєстр виробників та деякі інші інструменти. Ми дещо відстаємо у налагодженні цього процесу, але робимо все, щоб наздогнати.

Важливе завдання — розгорнути суспільну та професійну дискусію навколо того, що звикли називати ДОЗ, у правильний бік. Зараз в основному звертають увагу, чи всі кошти «використані» і чи всі контакти закриті. Це формальні критерії. Проте суть ДОЗу в тому, що армія отримує на виході і як це позначається на її боєздатності. Мені вже очевидно, що треба переглянути як існуючі ДКР, так і підходи до формування та фінансування оборонного замовлення. Тут величезний обсяг роботи, про який треба говорити окремо.

По-друге, існує значний обсяг інших закупівель — харчування, паливо, речове забезпечення тощо. Формально це не оборонне замовлення. Це забезпечення й логістика. Але це так само бюджетні кошти.

Сумарно це десятки мільярдів гривень. Вся ця сфера потребує більшої прозорості.

Тому ми плануємо створити в Міноборони аналог Агентства НАТО з питань підтримки та закупівель (NSPA), який складатиметься з двох частин. Перша займатиметься озброєннями і військовою технікою, друга — іншими забезпеченням і логістикою. Наше завдання — якісно забезпечувати армію в межах тих можливостей, які наразі є. А також викорінити корупцію.

Загалом уже сформоване бачення і щодо кадрової реформи, і щодо реформи грошового забезпечення, і з деяких інших аспектів.

Щоб не перевантажувати розмову, я пропоную оприлюднити на сайті АрміяInform серію текстів, які розкриють наші задуми, якщо ви не проти.

Безперечно. Ця інформація викличе значний інтерес, адже всі чекають якихось орієнтирів.

— На завершення. Наша бесіда відбувається напередодні Дня Збройних Сил (інтерв’ю записане 5 грудня 2021 року. — АІ). Цього року — 30-річний ювілей. З чим Ви хотіли б звернутися до військовослужбовців і працівників ЗСУ напередодні свята?

— І для армії, і для країни 30 років нової історії — це привід оцінити, де ми перебуваємо. Адже і країна не виникла з повітря, і українське військо має традицію понад 1000 років. Є зв’язки з минулим, які нас посилюють, на які ми спираємося. А є те, що гальмує рух.

Нині у війську відбувається злам, коли змінюються покоління. Радянське покоління відходить, стверджується нове, що народилося в незалежній Україні. Керівні посади обіймають командири, які пройшли через війну. І це той момент, коли можна і треба закласти нову військову культуру. І вибудувати діалог із суспільством так, щоб навколо армії можна було створити проєкт модернізації всієї країни.

Напад Росії багато що змінив. Але і в суспільстві, і в самій армії досі зберігається багато інерції. Стоїть найскладніше завдання — перебудувати свідомість.

Наш агресивний сусід нікуди не подінеться. Якщо завтра війна скінчиться, і Росія піде з окупованого Криму і окремих районів Донеччини та Луганщини, попереду десятиліття, щоб хоча б досягти нормалізації стосунків і неконфліктного співіснування.

Як було раніше, вже не буде. Усі громадяни мають бути готові захищати країну. Щоб у Кремлі не виникало навіть думок про рецидиви.

Ми повинні виховувати дітей з розумінням, що їх це може торкнутися. А це означає зовсім інший формат стосунків між громадянами і владою. Це основа для нового суспільного договору.

Коли держава говорить про всеосяжну оборону, національний спротив, закликає громадян до територіальної оборони й резерву, маємо показати, що довіряємо нашим людям. Одним з таких сигналів може бути лібералізація обігу зброї. Формування культури поводження зі зброєю і тотальної військової підготовки.

Власна армія — це привілей для країни. Зброя — це ознака вільної людини. А власна армія — ознака вільного народу, який живе на своїй землі й сам визначає своє майбутнє. Але ми дещо розучилися це цінувати. Хоча саме завдяки Збройним Силам відсвяткували 30-річчя Незалежності.

Я щиро хочу й робитиму все від мене залежне, щоб військова справа стала престижною професією, а Збройні Сили — найбільш динамічною і передовою організацією у країні.

Щоб досвід служби у ЗСУ сприймався як ознака високих ділових і людських чеснот. Своєрідний знак якості і найкраща рекомендація.

Хочу побажати всім військовим, їхнім родинам, усім-усім, чия доля пов’язана зі Збройними Силами, щодня відчувати, що ви робите важливу справу. І щоб 35-ліття ЗСУ ми зустріли у Севастополі, Донецьку та Луганську.

І щоб я помилився, і це сталося раніше.

Пане Міністре, дякуємо за розмову.

ІА АрміяInform